Our Global Partner: MINIBOSS BUSINESS SCHOOL Franchise (IBA Consortium)

Enjoy this engaging resource when choosing educational franchises from the IBA Consortium

You can zoom in and out of the globe, rotate the globe, select a country, click Apply, go to the website, and select IBA Consortium (UK) franchises.
Desktop version recommended for the best experience.

Choose a location for your franchise and complete the application

Tuesday, 10 June 2014

Українська нація на хвилі підйому


 Не дивлячись на свої вади, демократія є найоптимальнішою формою правлінням для народів світу. Всі ми знаємо вислів Черчилля з цього приводу, котрий казав, що: «демократія найгірша форма правління, якщо не враховувати інші». Демократичні країни досягли найкращих результатів в управлінні, виробництві, науці, освіти і тд. Це безумовний факт, який може відкидати лише недалекоглядна людина.

Але з демократією є певні складності. Її ефективність можлива лише в країнах сформованих в нації. Не просто так, Західна наука часто виділяє це поняття, ставлячи націю у фундамент, розглядаючи державні процеси. Вони цього слова не бояться використовуючи його дуже широко. До речі ООН є саме об’єднанням цих формувань. Але чи всі народи є націями? Нація – вища ступінь розвитку народу, котрий об’єднаний в єдиний економічний, інформаційний та політичний простір. Вона може сформуватися двома шляхами: традиційно та конструктивістським способом. Традиційна нація базується на монокультурному середовищі, що є базисом для нації. В такій країні майже на всій її території проживає автохтонний народ, що є основним. Він і задає тон у формуванні національного конструкту. Це не дає йому право принижувати інші народи, тобто ми помилковий шлях побудови нації в Німеччині 30-х роках свідомо не розглядаємо. Отже, в країні, що формується в традиційну націю, є моно народна культура, котра задає тон її формуванню. В цьому випадку важлива відсутність іншого базисного народу, або декількох, котрі суттєво можуть вплинути на даний процес. До прикладу в Норвегії проживає певна кількість корінних саамів та фінів, але їх кількість не така, аби стати у свій час конкурентом норвезькому народу у формуванні власної нації. Є інший приклад, коли наявність інших народів заважало Польщі сформуватися в повноцінну націю. Втрата нею територій, де моно народом був український, виправила дану ситуацію. Отже, для формування традиційної нації потрібні умови. Після її створення в державі демократія може максимально розкритися. Навпаки, при відсутності об’єднаної нації, демократія стає дуже негативною формою правління. Згадаємо плеяду молодих африканських демократичних республік, котрим демократія більше шкодила, ніж надавала користі. Причина у тому, що корисно використовувати вільний демократичний механізм управління може суспільство, де його практично всі індивідууми приймають одні правила гри в одному національному конструкті. Простими словами, більша частина суспільства має відчувати себе співвітчизниками. А різні політичні проекти в цьому випадку не мають розривати країну, а доповнювати її.

Для конструктивістської нації потрібна вільна земля, з котрої починається все з чистого листа. В якій народи світу стираються, перебираючи штучний національний конструкт, створений людським інтелектом. Прикладом такої є США, Канада та Австралія. Всі вони базуються на англосаксонській традиції. Щось схоже є і в деяких країнах Південної Америки, де нації створювалися на португальській чи іспанській культурі. Але у цьому випадку вплив автохтонного народу має мінімізуватися. Що індіанці в США, що ескімоси в Канаді, що і австралійські аборигени, були дуже малочисленими, аби якось впливати на формування націй у цих країнах.

В Європі нації почали формуватися після промислового перевороту, коли торгівельна та промислова діяльності, разом з розвитком газетної справи, почали зшивати народи інформаційно. Особливий поштовх дала французька революція, котра народила Наполеона. Той, в свою чергу, почав давити основну перепону для промислового перевороту – феодальні пережитки. Це спонукало до європейської революції середини 19-го століття, або весни народів. На теренах Австро-Угорщини та Росії нації мали почати формуватися після першої світової, коли імперіалістичні конструкти почали валитися. Імперіалістичний конструкт є антинаціональним формуванням та є стримуючим фактором, як для панівного народу, так і для підкорених. Адже панівний народ розвивається в основному елітарно, а підкорені не мають можливості створити свій спільний економічно-інформаційний простір, тим більш політичний.
Аби перейти до України, ми розглянемо процес, що відбувався в Росії, а не на колишніх Австро-Угорських теренах. Бо вже через 20 років після Першої світової війни, всі українські території будуть під владою СРСР.

В Росії, під час останнього періоду Першої світової, вибухнула відносно демократична революція. Але втрималася вона не довго. Країна не могла втриматися в демократичному полі. Адже, як зазначав раніше, для максимального, чи навіть простого ефекту від демократії, потрібен національний конструкт. Строката: різнорелігійна та різнонаціональна Росія не могла сформуватися в націю, а тому потребувала нового ідеологічного конструкту, котрий міг її зберегти. Такий стан вивів на революційний театр подій дві антинаціональні сили: стару імперську, у вигляді білих, та нову комуністичну, у вигляді червоних. Червоні відкидали націю ставлячи основним фундаментом держави не її, а класове походження людини. Цю тезу далі розвивав Сталін у своїй роботі «Марксизм і національне питання», в якій сформував політику до національного питання в СРСР.

Після розпаду СРСР, Росія і Україна стали різними державами. Позбувшись великої кількості імперських територій, Росія змогла втриматися в демократичному руслі трошки більше, ніж тимчасовий уряд в 1917 році. Але знов, демократія стала більше тягарем, ніж благом для Росії, що стало причиною її згортання. В країні все ж залишилося надто багато автохтонних народів з кардинально різними культурами та релігіями, що і не дало сформуватися російській нації. Піти конструктивістським шляхом вона також не могла. Адже всі спроби створити націю на російській культурі, з наявними автохтонними народами, приречене на провал. Особливо з огляду на тенденції, коли мусульманські народи мають народжуваність набагато вищу. Тому від демократичного розвитку прийшлось відмовитися.

Але на відміну від часів революції, нового ідеологічного концепту в країні не з’явилось. Природно відмовившись від національного, а отже від демократичного розвитку, російська політична еліта почала шукати новий конструкт, котрий б зберіг Росію та міг бути відносно ефективним, аби вдало конкурувати на міжнародній арені. Останнє надзвичайно важливе, адже у випадку не знаходження такого, Росія природно програє у жорсткому світі геополітики, що поставить її на грань знищення. І тут виявилася найбільша проблема. Справа у тому, що на початку 20-го сторіччя новий російський антинаціональний концепт створювався дуже пасіонарним єврейством. Воно негативно ставилося до царської Росії, адже мало від неї значні утиски. Це і лінія осілості, і відомі, висмоктані з пальця, судові процеси над євреями. З іншого боку, створювати будь-який національний концепт в Росії вони не могли. Адже ніде не складали більшу частину населення, а держави Ізраїль на той час не було, аби туди емігрувати. Тому пасіонарне інтелектуальне єврейство відкинувши Російський самодержавний концепт, логічно обрало та адоптувало до російських реалій інший антинаціональний концепт – комуністичний.

На сьогодні такого, не російського пасіонарного народу, котрий б не зміг знайти прилисток в Росії, просто немає. Інші ж пасіонарії російських народів, природно, будуть схилятися до побудови власної нації, а це тільки поглиблюватиме становище російської держави.

З огляду на неможливість знайти новий концепт, що б відповідав сьогоднішнім геополітичним викликам, Росія повернулася до старих. Але і тут вийшла проблема, адже стався певний шизофренічний феномен. Його суть у тому, що російське суспільство намагається зміксувати два різних і протилежних концепти – православний імперіалізм та комунізм. Людина, та і держава, що намагається поєднати цих два принципи є шизофреником, тобто розділеним в собі. А царство розділене в собі, не встоїть. Тому наявні проблеми призведуть Росію до розпаду. Звісно, ми можемо теоретично гадати, що в ній народиться певний злий геній, котрий створить новий антинаціональний концепт. Але якщо такий геній і з’явиться, то для втілення планів йому знадобиться прогресивна пасіонарна сила, котрої вже не проглядається. Час розпаду російського імперіалістичного конструкту і стане для України вирішальним.

Серед Східних слов’ян, українці, у питанні національного розвитку, передові. Цього природнього процесу, котрий призведе нас до ефективної демократії, страшно боїться Росія. Яка по-косолапські, порівнюючи українське національне будування з нацистським процесом у Німеччині, намагається його сповільнити та очорнити. Але він іде. І у нас є всі підстави ефективно завершити побудову української нації, а разом з цим, ефективного демократичного державного механізму. Справа у тому, що українці є основним народом України, котрі складають більшість на всій її території. Ті ж росіяни зробили нам велику послугу, забравши на короткий, але потрібний нам для формування час, єдину територію, де більшість ми не становили — Крим. Виходить, включаючи Донбас, українці є формуючим фундаментом для створення української нації на всій нашій теритрії. Наша країна не має, окрім російського, жодного народу, що може цьому завадити. Різні меншини є за кількістю не такі великі. Щодо самого російського, то потрібно розуміти, що він має дуже близький до нас культурний та релігійний характер. Це і використовувала Росія тримаючи нас у своєму імперіалістичному конструкті. І тут ми можемо використати цю зброю на свою користь. Хтось напевно не помітив, але особливістю формуючої української нації, є толерантне ставлення до російської мови та культури. Майдан був двомовний, а політична ціль була одна. Це наша перемога, котрою неодмінно скористаємось. Саме вона, в більшості, змусила без страху прийняти створення українського національного конструкту росіянам, євреям і інш. народам, що проживають на нашій території. Така властивість толерантного ставлення до російської культури робить український національний концепт традиційний з елементами конструктивізму. Це, до речі, в майбутньому заспокоїть і Донбас. Хтось може заперечити, сказавши, що дане не могло відбутись в Росії. Але в цій країні українці і росіяни були розселені нерівномірно, тобто мали історичні осередки. Та і інших народів кавказької та тюркської культури було достатньо для неможливості створення нації.

Виходячи з вищесказаного, коли Росія почне остаточно сипатися, Україна пройде основний процес національного формування та створення ефективного демократичного механізму. Нові молоді республіки, народившимися на уламках колишньої імперії, буде потрібний новий геополітичний союзник. А особливо «росіянам». І тут, Київ може стати центром нового демократичного міждержавного об’єднання молодих національних республік. До цього нас усіх буде спонукати природа речей. А це і спільна історична спадщина, а також Східний виклик, у вигляді набираючого силу Китаю. Чи буде цей союз виключно слов’янський, теж не зрозуміло. Але для його гармонійності, він має все ж мати спільний християнський фундамент. Тобто до України, Білорусі і Росії (вона може навіть розділитися на Московську та Сибірську нації), приєднаються Грузія і Вірменія. Остання, з огляду на це, робить велику помилку, заграючи з помираючою імперією сварячись з нами. Щодо мусульманського Кавказу, то тут основну роль буде грати Туреччина. Взагалі, сьогоднішня історія розвитку української нації та створення держави на фоні протистояння з Росією, має дуже схожі паралелі з США та Англією. Ці також колись були супротивниками, а на сьогодні є кращими союзниками з центром у Вашингтоні.

Отже, Київ має усі шанси втілити мрію Кирило-Мефодіївського братства, ставши центром об’єднання як мінімум східних слов’янських національних держав. А у випадку проблем у ЄС піти ще далі.