Автор прекрасно розуміє усю ризикованість того, про що він збирається
писати. І все ж він вважає, що розвиток ситуації спонукає необхідність
зокрема й такого обговорення.
Адже сьогодні, коли стоїть питання про життя або смерть України, ціна помилки може виявитися надзвичайно високою.
Події останніх тижнів показали: услід за втратою Криму, Україна
фактично втратила контроль над більшою частиною території Донбасу.
Українські державні структури все ще забезпечують тут виплату зарплат
і пенсій, але українські силовики вже нездатні захистити права й
свободи громадян.
Українське телебачення для більшості місцевого населення вже недоступне.
Заблоковані прикордонні частини неспроможні ефективно протидіяти припливу "добровольців" з РФ.
Регіон стрімко перетворюється на кримінальний Мордор, де правлять бал
убивці й мародери під російськими триколорами й прапорами "Донецької
народної республіки" та "Луганської народної республіки".
Звісно, все це відбулося внаслідок ретельно й давно продуманої і
здійсненої з усім можливим цинізмом спецоперації сусідньої держави, якій
підіграли корумповані місцеві еліти, налякані перспективою відповідати
за наслідки свого правління у всеукраїнському масштабі, і якій фактично
не протидіяла не менш корумпована місцева міліція, контрольована цими
елітами.
Але водночас будьмо відверті: спецоперація не мала б такого успіху
без активної підтримки значної частини населення регіону. Ці люди готові
- інколи за плату, інколи з суто ідейних міркувань - блокувати БТРи
українських силовиків і ставати живим щитом перед "зеленими чоловічками"
- благо, всі вже зрозуміли: в цивільних українці не стріляють.
Особлива "ментальність Донбасу", що сягає корінням часів хаотичного
заселення цього індустріального регіону, зробила його своєрідною
"українською Вандеєю", електоральною опорою спершу комуністів, потім
"регіоналів".
Нагадаємо про Вандею – вбогі й гноблені
селяни цієї французької провінції за часів Великої революції щиро і не з
примусу вмирали за своїх гнобителів і вбивали тих, хто хотів зробити їх
вільними.
Усі без винятку соціологічні опитування останнього часу фіксували на
Донбасі лояльну проукраїнську більшість (понад половина населення) і
антиукраїнську меншість (близько третини). Однак в умовах російської
спецоперації меншість виявилася пасіонарною і вкрай агресивною, а
більшість – у масі своїй заляканою й інертною.
У цьому сенсі "пунктом неповернення" стало, очевидно, не захоплення
Донецької ОДА чи прибуття "Стрілка" з його людьми в Слов’янськ, а те,
коли ще в середині березня місцева міліція дозволила трьом сотням
бандитів, озброєних тоді ще не автоматами, а битами й заточками,
жорстоко розігнати багатотисячний мітинг прибічників єдиної України в
обласному центрі.
В цих умовах військова операція проти
терористів на Донбасі не лише виправдана з погляду міжнародного права,
але й зумовлена елементарними питаннями безпеки держави в цілому.
Українські хлопці вмирають у Слов’янську, Краматорську й Маріуполі
насамперед за те, щоб російські бойовики не почали завтра тероризувати
людей і поза межами Донбасу.
Але скажімо собі правду: за настанови "за будь-яку ціну берегти
цивільних" українська АТО могла хіба що призупинити розповзання
гангрени, але в жодному разі не знищити її джерело.
Сьогодні українські силовики навчилися вже вбивати засланих
диверсантів і відбивати будівлі – але вони не можуть їх втримати,
опинившись серед юрми "мирних" посібників терористів. І в Краматорську, і
в Маріуполі вони відтак змушені були повертатися на вихідні позиції,
залишивши місто на поталу бандитів...
Сьогодні повернення в регіон спокою й
законності порівняно малими жертвами й зусиллями вже неможливе. Україна
муситиме по-справжньому воювати за Донбас - можливо, що не лише з
місцевим "ополченням", але й з регулярною російською армією.
Тому і влада, й суспільство повинні чітко зрозуміти: чи можлива в
такій війні перемога? Чи є для неї ресурси? Яку ціну доведеться
заплатити всім нам?
На основі чесних відповідей на ці запитання слід розглянути й інший
варіант: евакуювати з Донбасу всіх, для кого життя в ДНР і ЛНР є
засадничо неможливим, і, констатувавши фактичне захоплення цієї частини
де-юре суверенної української території проросійським криміналітетом,
відгородитися від сірої кримінальної зони чимось в ідеалі схожим на мур
на межі Ізраїлю й Палестини.
Паралельно слід спробувати передати кілька громад і районів з
проукраїнськими настроями, як-от північ Луганщини, під юрисдикцію
сусідніх українських областей. І спробувати на основі широкої
міжнародної підтримки не допустити прямої анексії Донбасу Москвою за
кримським сценарієм, а відтак перевести конфлікт на рівень
"замороженого", - на кілька років, а то й десятиліть.
Паралельно треба створити для цієї території умови ведення
господарської діяльності за зразком кримських, - аби місцеві олігархи
тяжко пошкодували про свою зраду.
Отже, чи можлива військова перемога України над терористами?
Так, але за однієї умови: Росія перестає засилати на Донбас своїх
бойовиків, припиняє ідеологічну обробку місцевого населення, реально
починає дотримуватися букви й духу женевських домовленостей. Чи реально
це? Здається, вже ні.
Відтак Україна змушена буде без кінця класти людей на чергових
сепаратистських блокпостах. Якщо ж Росія таки вторгнеться, то ефективно
протидіяти агресорові на території, де значна частина населення цього
агресора підтримує, буде тим більше неможливо...
Що втрачає Україна разом із Донбасом, з якими проблемами натомість зіштовхується?
По-перше, вона втратить майже 15% свого ВВП і великі
природні ресурси, насамперед – знамениті поклади вугілля. Це збільшує
ймовірність її дефолту – адже обсяг боргу залишається тим самим, а умови
для його обслуговування й повернення суттєво погіршуються.
По-друге, держава неминуче зіштовхнеться з проблемою облаштування щонайменше десятків тисяч біженців.
Ітиметься не лише про українських активістів, яким сьогодні
сепаратисти розрізають животи і зішкрябують з тіла битим склом
татуювання "Слава Україні!" Ітиметься й про багатьох людей, чиє
існування в ДНР і ЛНР втрачає сенс: ну навіщо цим "республікам"
Донбас-опера, європейського рівня університет, академічний ботсад чи
Фізико-технічній інститут імені Галкіна?
Масово тікатиме й просто активна молодь, для якої європейська Україна
обіцятиме значно більші перспективи, аніж сіра кримінальна зона Донбасу
чи напівтоталітарна путінська Росія.
Варіант прямої анексії Донбасу Москвою, яка могла б ці інституції підтримувати, сьогодні виглядає все ж менш ймовірним.
По-третє, ДНР і ЛНР завжди залишатимуться
територією, з якої на територію України проникатимуть як "зелені
чоловічки", так і банди звичайних жорстоких кримінальників без жодного
ідеологічного забарвлення. Сьогодні на руках мешканців Донбасу опинилася
неймовірна кількість бойової зброї...
Однак слід чесно сказати: продовження "війни за Донбас" цих ризиків
зовсім не знімає. В зоні бойових дій промисловість швидко прийде в
занепад, і Україна, не отримуючи податків із зупинених підприємств,
водночас змушена буде виплачувати пенсії "мирним" бабусям, з-за чиїх
спин убиватимуть наших силовиків.
Проблема біженців так само лишень загостриться. І облаштування
"стіни" по східній межі Запоріжжя, Дніпропетровщини й Харківщини,
залишаючись критично неминучим, зробиться більш проблематичним – війна
відтягуватиме на себе значні ресурси.
Водночас слід чесно визнати: відхід з Донбасу зовсім не означатиме
припинення війни. Але захоплювати адмінбудівлі в інших регіонах "зеленим
чоловічкам" буде значно складніше – готових закривати їх своїм грудьми
"мирних бабусь" тут уже обмаль.
Відтак українські силовики матимуть змогу гранично жорстко реагувати
на появу терористів – і ліквідовувати їх до того, коли вони встигнуть
накоїти великої біди...
Визнаймо й інше: втративши Донбас, Україна водночас і здобуде шанс
уперше стати більш-менш консолідованою щодо ключових питань свого
дальшого розвитку.
Звісно, регіональні відмінності збережуться, харків’яни й одесити не
сприйматимуть світ так, як кияни чи галичани – і однак це будуть уже
неантагоністичні відмінності, й держава значно легше зможе реалізувати
свій європейський, і, що не менш важливо, євроатлантичний вибір.
Зрозуміло: нам усім ближчими роками буде надзвичайно складно.
Україна муситиме привчитися існувати з думкою про те, що над нею весь
час нависатиме цинічний і безжальний ворог, який прагне її знищити.
Ми муситимемо дуже довго жити під загрозою
вторгнення. Так, як Тайвань. Чи Ізраїль. З обов’язковим призовом до
війська всіх без винятку здорових хлопців, і, дуже можливо, дівчат. З
однозначною реакцією суспільства на тих політиків, які стають на шлях
державної зради.
А цього так само неможливо реалізувати, маючи великий регіон, де за
державну зраду сьогодні, строго кажучи, слід судити кожного четвертого, і
де оголошену на початку березня мобілізацію навіть не намагалися
проводити...
Автор, на відміну від більшості киян, мав змогу бачити майже весь
Донбас, побувавши в більшості міст Донеччини й Луганщини. Автор має
величезний пієтет до цієї по-своєму красивої землі – і колосальне
почуття провини перед тими працьовитими, чесними й патріотичними
донеччанами й луганцями, яких Україна сьогодні вже нездатна захистити.
Але автор воліє послуговуватися не гаслами, а аргументами й
розрахунками. А вони, на жаль, ведуть сьогодні саме до таких висновків.
І насамкінець. Україна просто зобов’язана буде таки конфіскувати
активи політиків і олігархів, винних у кривавій драмі Донбасу, й
використати їх для облаштування тих луганчан і донеччан, які цього
бажатимуть, на нових і безпечних землях.