Наші люди чомусь звикли ходити до музеїв у Києві та Львові, а відвідуючи інші великі міста країни, музеями цікавляться рідко. А вже поїхати у райцентр чи село, щоб відвідати музей, нікому і на думку не спадає. І дарма! Далеко не у всіх сільських музеях виставлені на огляд глечики-двійнята, рушники та допотопне знаряддя праці. По містечках та селах є чимало гарних колекцій різноманітного спрямування – варто лише поцікавитися, і втіху та яскраві враження гарантовано. Тож для початку поглянемо, де у нас є можна помилуватися мистецькими колекціями, бонусом до яких будуть гарні краєвиди.
Яготинська картинна галерея
Фото: interestingukraine.kiev.ua
Галерея є відділом Яготинського історичного музею, але насправді це повноцінний художній музей з чудовою колекцією українського живопису кінця ХІХ – ХХ століття. Якось так склалося, що переважна більшість робіт у експозиції просто-таки вражає буянням кольорів. Звісно, живопис сам по собі передбачає зображення за допомогою фарб, та далеко не кожен художник пише відкритими кольорами і оперує шаленими контрастами. Але у Яготині зібралися саме такі, причому йдеться про першорядних митців, роботами яких пишаються столичні музеї.
Перлина збірки – понад 70 творів Катерини Білокур. Більше робіт видатної майстрині наївного мистецтва – тільки в Києві у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Далі – все найбільш життєрадісне, що є у вітчизняному живописі: роботи Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської, Михайла Дерегуса, Антона Манастирського, Сергія Шишка, Сергія Григор’єва, Анатолія Пламеницького. А хто стомиться від яскравих барв, може відпочити, милуючись вишукано-стриманим колоритом робіт чудового Івана Їжакевича, того самого, що розписував у Києві Кирилівську церкву та церкву Всіх Святих у лаврі, а у селі Пляшева на Рівненщині – Георгіївський собор, що входить до меморіального комплексу «Козацькі могили». До речі, ці твори також варто принагідно оглянути.
Фото: interestingukraine.kiev.ua
Зал творчості Катерини Білокур
Окрім живопису в картинній галереї варта уваги графіка блискучого Василя Касіяна і роботи першорядних скульпторів – Галини Кальченко та Івана Гончара.
Музей-садиба Катерини Білокур у Богданівці Яготинського р-ну
Фото: wikipedia.org
Коли вже ми їдемо у пошуках прекрасного в околиці Яготина, то варто витратити зайву годинку, щоб відвідати рідний дім Катерини Білокур. Робіт художниці тут не багато, але чимало зворушливих подробиць, що створюють такий собі ефект присутності: невелика кімнатка-майстерня, зворушливі саморобні пензлики, скельця, що правили за палітри – на них лишилися фарби, які колись змішала й не використала художниця. Той самий більш ніж скромний інтер’єр, що був за її життя, те ж столітнє дерево біля хати. І з весни до пізньої осені – квіти, квіти, квіти, які все життя писала неперевершена Катерина Білокур.
Фото: ko-tourism.gov.ua
Корецький районний історичний музей
Про славне старовинне місто Корець, його давніх власників князів Корецьких та пізніших – Чорторийських, про замок, підземні ходи, оборонний монастир та інші цікаві речі годилося б писати окремо. Але і місцева музейна колекція – достатній привід вирушити до райцентру на Рівненщині.
Головне, що варто подивитися у симпатичному будиночку XVIII ст. (це збережений фрагмент давнього палацу) – порцеляна Корецької мануфактури. У XVIII ст. порцеляновий посуд був наймоднішим, в Європі розквітли виробництва в Майсені та Севрі. А в околицях були поклади підходящої для виробництва білої глини, тож власник тутешніх земель, князь Юзеф Чорторийський у 1783 р. заснував мануфактуру. Початок був вельми успішним: елегантний посуд з Корця купували не просто багаті люди. Вишуканою порцеляною з Волині користувався останній король Польщі Станіслав Август Понятовський, а для російської імператриці Катерини ІІ тут виготовили кавовий сервіз.
Фото: ua-travels.livejournal.com
Мануфактуру замкнули за наказом російського уряду після польського повстання 1831 р., майстри розбрелися і виробництво перестало існувати. Нині корецька порцеляна – надзвичайна рідкість. Звісно, найкращі вироби з Корця збереглися у рідному домі Чорторийських у Кракові, нині вони експонуються в Музеї Чорторийських десь між етруськими надгробками та «Панною з горностаєм» Леонардо да Вінчі. Але і у Корці можна побачити чимало розкішних речей. І уявити собі панські бенкети давніх часів.
Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука
У село Кмитів на Житомирщині варто їхати, щоб ознайомитися з мистецтвом соцреалізму. Не те щоб його немає у музеях великих міст, але простору для експозиції всюди бракує, тож зазвичай виставляють тільки окремі роботи переважно українських художників радянської доби. А у Кмитові можна побачити варіації на тему цього мистецького методу (десь виключно ідеологізованого, а десь не дуже) майже з усього СРСР, що саме по собі надзвичайно цікаво.
Фото: wikipedia.org
От де ви ще помилуєтесь роботами Дмитра Налбандяна, канонічного автора монументальних полотен з усякими лєнінами-сталінами чи призабутого Віктора Рейхета, що писав і лєнінів, і жанрові сценки на теми продрозверстки та, як це колись називалося, «героїзму радянського народу у роки Вітчизняної війни»? У Кмитові, хоча, звісно, велетенських робіт тут немає. Звідки все це добро взялося у селі? Стараннями місцевого уродженця Йосипа Буханчука. Одержимий ідеєю створення сільського музею мистецтва (не історичного, не краєзнавчого!) колекціонер не тільки передав громаді власне зібрання (700 творів!), але й не соромився просити у митців, у Мінкульту та у керівництва спілок художників з усіх республік СРСР. І дарували! Наприклад, Академія мистецтв СРСР подарувала 30 творів із своїх фондів. А будівлю музею спорудили у 1984 р. за проектом ленінградських студентів-архітекторів під керівництвом Івана Фоміна, того самого, за проектом якого збудовано Кабмін у Києві. Тож занурення у естетику радянської доби гарантовано. Для чого? Просто для того, щоб знати, що це таке.
Музей Миколи Пимоненка у Малютянці
Хто може краще оспівати село, як не городянин, який дивиться на нього трохи збоку і зауважує тільки гарне? Живопис Миколи Пимоненка – яскраве тому свідчення. Усі ці «Сватання», «Ворожіння», гарненькі дівчата й молодички, які пасуть гусей чи жнуть, діти, що ляпають ніжками по теплих калюжах, написані або задумані у Малютянці. На переважній більшості полотен Пимоненка немає зимових сюжетів, бо він мешкав і працював у орендованому будиночку під Києвом лише теплої пори року. До хатинки художник прибудував майстерню із скляною стелею і саме тут створив свої найвідоміші роботи, натурою для багатьох з них були місцеві селяни, а чудові пейзажі й досі можна впізнати в околицях Малютянки.
Фото: wikimapia.org
Нащадки подарували музею чимало особистих речей Миколи Пимоненка. Тут, на мальовничій Київщині можна відчути ефект присутності одного з найвідоміших українських художників. А його роботами можна помилуватися у багатьох музеях великих міст, передусім у київському Національному художньому. Чи у Луврі – там теж є.
Автор:Катерина Липа