Не дивлячись на свої вади, демократія є найоптимальнішою формою
правлінням для народів світу. Всі ми знаємо вислів Черчилля з цього
приводу, котрий казав, що: «демократія найгірша форма правління, якщо не
враховувати інші». Демократичні країни досягли найкращих результатів в
управлінні, виробництві, науці, освіти і тд. Це безумовний факт, який
може відкидати лише недалекоглядна людина.
Але з демократією є певні складності. Її ефективність можлива лише в
країнах сформованих в нації. Не просто так, Західна наука часто виділяє
це поняття, ставлячи націю у фундамент, розглядаючи державні процеси.
Вони цього слова не бояться використовуючи його дуже широко. До речі ООН
є саме об’єднанням цих формувань. Але чи всі народи є націями? Нація –
вища ступінь розвитку народу, котрий об’єднаний в єдиний економічний,
інформаційний та політичний простір. Вона може сформуватися двома
шляхами: традиційно та конструктивістським способом. Традиційна нація
базується на монокультурному середовищі, що є базисом для нації. В такій
країні майже на всій її території проживає автохтонний народ, що є
основним. Він і задає тон у формуванні національного конструкту. Це не
дає йому право принижувати інші народи, тобто ми помилковий шлях
побудови нації в Німеччині 30-х роках свідомо не розглядаємо. Отже, в
країні, що формується в традиційну націю, є моно народна культура, котра
задає тон її формуванню. В цьому випадку важлива відсутність іншого
базисного народу, або декількох, котрі суттєво можуть вплинути на даний
процес. До прикладу в Норвегії проживає певна кількість корінних саамів
та фінів, але їх кількість не така, аби стати у свій час конкурентом
норвезькому народу у формуванні власної нації. Є інший приклад, коли
наявність інших народів заважало Польщі сформуватися в повноцінну націю.
Втрата нею територій, де моно народом був український, виправила дану
ситуацію. Отже, для формування традиційної нації потрібні умови. Після
її створення в державі демократія може максимально розкритися. Навпаки,
при відсутності об’єднаної нації, демократія стає дуже негативною формою
правління. Згадаємо плеяду молодих африканських демократичних
республік, котрим демократія більше шкодила, ніж надавала користі.
Причина у тому, що корисно використовувати вільний демократичний
механізм управління може суспільство, де його практично всі індивідууми
приймають одні правила гри в одному національному конструкті. Простими
словами, більша частина суспільства має відчувати себе співвітчизниками.
А різні політичні проекти в цьому випадку не мають розривати країну, а
доповнювати її.
Для конструктивістської нації потрібна вільна земля, з котрої
починається все з чистого листа. В якій народи світу стираються,
перебираючи штучний національний конструкт, створений людським
інтелектом. Прикладом такої є США, Канада та Австралія. Всі вони
базуються на англосаксонській традиції. Щось схоже є і в деяких країнах
Південної Америки, де нації створювалися на португальській чи іспанській
культурі. Але у цьому випадку вплив автохтонного народу має
мінімізуватися. Що індіанці в США, що ескімоси в Канаді, що і
австралійські аборигени, були дуже малочисленими, аби якось впливати на
формування націй у цих країнах.
В Європі нації почали формуватися після промислового перевороту, коли
торгівельна та промислова діяльності, разом з розвитком газетної
справи, почали зшивати народи інформаційно. Особливий поштовх дала
французька революція, котра народила Наполеона. Той, в свою чергу, почав
давити основну перепону для промислового перевороту – феодальні
пережитки. Це спонукало до європейської революції середини 19-го
століття, або весни народів. На теренах Австро-Угорщини та Росії нації
мали почати формуватися після першої світової, коли імперіалістичні
конструкти почали валитися. Імперіалістичний конструкт є
антинаціональним формуванням та є стримуючим фактором, як для панівного
народу, так і для підкорених. Адже панівний народ розвивається в
основному елітарно, а підкорені не мають можливості створити свій
спільний економічно-інформаційний простір, тим більш політичний.
Аби перейти до України, ми розглянемо процес, що відбувався в Росії, а
не на колишніх Австро-Угорських теренах. Бо вже через 20 років після
Першої світової війни, всі українські території будуть під владою СРСР.
В Росії, під час останнього періоду Першої світової, вибухнула
відносно демократична революція. Але втрималася вона не довго. Країна не
могла втриматися в демократичному полі. Адже, як зазначав раніше, для
максимального, чи навіть простого ефекту від демократії, потрібен
національний конструкт. Строката: різнорелігійна та різнонаціональна
Росія не могла сформуватися в націю, а тому потребувала нового
ідеологічного конструкту, котрий міг її зберегти. Такий стан вивів на
революційний театр подій дві антинаціональні сили: стару імперську, у
вигляді білих, та нову комуністичну, у вигляді червоних. Червоні
відкидали націю ставлячи основним фундаментом держави не її, а класове
походження людини. Цю тезу далі розвивав Сталін у своїй роботі «Марксизм
і національне питання», в якій сформував політику до національного
питання в СРСР.
Після розпаду СРСР, Росія і Україна стали різними державами.
Позбувшись великої кількості імперських територій, Росія змогла
втриматися в демократичному руслі трошки більше, ніж тимчасовий уряд в
1917 році. Але знов, демократія стала більше тягарем, ніж благом для
Росії, що стало причиною її згортання. В країні все ж залишилося надто
багато автохтонних народів з кардинально різними культурами та
релігіями, що і не дало сформуватися російській нації. Піти
конструктивістським шляхом вона також не могла. Адже всі спроби створити
націю на російській культурі, з наявними автохтонними народами,
приречене на провал. Особливо з огляду на тенденції, коли мусульманські
народи мають народжуваність набагато вищу. Тому від демократичного
розвитку прийшлось відмовитися.
Але на відміну від часів революції, нового ідеологічного концепту в
країні не з’явилось. Природно відмовившись від національного, а отже від
демократичного розвитку, російська політична еліта почала шукати новий
конструкт, котрий б зберіг Росію та міг бути відносно ефективним, аби
вдало конкурувати на міжнародній арені. Останнє надзвичайно важливе,
адже у випадку не знаходження такого, Росія природно програє у жорсткому
світі геополітики, що поставить її на грань знищення. І тут виявилася
найбільша проблема. Справа у тому, що на початку 20-го сторіччя новий
російський антинаціональний концепт створювався дуже пасіонарним
єврейством. Воно негативно ставилося до царської Росії, адже мало від
неї значні утиски. Це і лінія осілості, і відомі, висмоктані з пальця,
судові процеси над євреями. З іншого боку, створювати будь-який
національний концепт в Росії вони не могли. Адже ніде не складали більшу
частину населення, а держави Ізраїль на той час не було, аби туди
емігрувати. Тому пасіонарне інтелектуальне єврейство відкинувши
Російський самодержавний концепт, логічно обрало та адоптувало до
російських реалій інший антинаціональний концепт – комуністичний.
На сьогодні такого, не російського пасіонарного народу, котрий б не
зміг знайти прилисток в Росії, просто немає. Інші ж пасіонарії
російських народів, природно, будуть схилятися до побудови власної
нації, а це тільки поглиблюватиме становище російської держави.
З огляду на неможливість знайти новий концепт, що б відповідав
сьогоднішнім геополітичним викликам, Росія повернулася до старих. Але і
тут вийшла проблема, адже стався певний шизофренічний феномен. Його суть
у тому, що російське суспільство намагається зміксувати два різних і
протилежних концепти – православний імперіалізм та комунізм. Людина, та і
держава, що намагається поєднати цих два принципи є шизофреником, тобто
розділеним в собі. А царство розділене в собі, не встоїть. Тому наявні
проблеми призведуть Росію до розпаду. Звісно, ми можемо теоретично
гадати, що в ній народиться певний злий геній, котрий створить новий
антинаціональний концепт. Але якщо такий геній і з’явиться, то для
втілення планів йому знадобиться прогресивна пасіонарна сила, котрої вже
не проглядається. Час розпаду російського імперіалістичного конструкту і
стане для України вирішальним.
Серед Східних слов’ян, українці, у питанні національного розвитку,
передові. Цього природнього процесу, котрий призведе нас до ефективної
демократії, страшно боїться Росія. Яка по-косолапські, порівнюючи
українське національне будування з нацистським процесом у Німеччині,
намагається його сповільнити та очорнити. Але він іде. І у нас є всі
підстави ефективно завершити побудову української нації, а разом з цим,
ефективного демократичного державного механізму. Справа у тому, що
українці є основним народом України, котрі складають більшість на всій
її території. Ті ж росіяни зробили нам велику послугу, забравши на
короткий, але потрібний нам для формування час, єдину територію, де
більшість ми не становили — Крим. Виходить, включаючи Донбас, українці є
формуючим фундаментом для створення української нації на всій нашій
теритрії. Наша країна не має, окрім російського, жодного народу, що може
цьому завадити. Різні меншини є за кількістю не такі великі. Щодо
самого російського, то потрібно розуміти, що він має дуже близький до
нас культурний та релігійний характер. Це і використовувала Росія
тримаючи нас у своєму імперіалістичному конструкті. І тут ми можемо
використати цю зброю на свою користь. Хтось напевно не помітив, але
особливістю формуючої української нації, є толерантне ставлення до
російської мови та культури. Майдан був двомовний, а політична ціль була
одна. Це наша перемога, котрою неодмінно скористаємось. Саме вона, в
більшості, змусила без страху прийняти створення українського
національного конструкту росіянам, євреям і інш. народам, що проживають
на нашій території. Така властивість толерантного ставлення до
російської культури робить український національний концепт традиційний з
елементами конструктивізму. Це, до речі, в майбутньому заспокоїть і
Донбас. Хтось може заперечити, сказавши, що дане не могло відбутись в
Росії. Але в цій країні українці і росіяни були розселені нерівномірно,
тобто мали історичні осередки. Та і інших народів кавказької та
тюркської культури було достатньо для неможливості створення нації.
Виходячи з вищесказаного, коли Росія почне
остаточно сипатися, Україна пройде основний процес національного
формування та створення ефективного демократичного механізму. Нові
молоді республіки, народившимися на уламках колишньої імперії, буде
потрібний новий геополітичний союзник. А особливо «росіянам». І тут,
Київ може стати центром нового демократичного міждержавного об’єднання
молодих національних республік. До цього нас усіх буде спонукати природа
речей. А це і спільна історична спадщина, а також Східний виклик, у
вигляді набираючого силу Китаю. Чи буде цей союз виключно слов’янський,
теж не зрозуміло. Але для його гармонійності, він має все ж мати
спільний християнський фундамент. Тобто до України, Білорусі і Росії
(вона може навіть розділитися на Московську та Сибірську нації),
приєднаються Грузія і Вірменія. Остання, з огляду на це, робить велику
помилку, заграючи з помираючою імперією сварячись з нами. Щодо
мусульманського Кавказу, то тут основну роль буде грати Туреччина.
Взагалі, сьогоднішня історія розвитку української нації та створення
держави на фоні протистояння з Росією, має дуже схожі паралелі з США та
Англією. Ці також колись були супротивниками, а на сьогодні є кращими
союзниками з центром у Вашингтоні.
Отже, Київ має усі шанси втілити мрію Кирило-Мефодіївського братства,
ставши центром об’єднання як мінімум східних слов’янських національних
держав. А у випадку проблем у ЄС піти ще далі.