Верховна рада схвалила в першому читанні та в цілому закон про скасування позаблокового статусу, виконавши тим самим одне з положень коаліційної угоди.
Документ зібрав 303 голоси – конституційну більшість ВР. І, певним чином, така підтримка відбиває настрої народу, адже переконаних противників зближення з НАТО в Україні лишається все менше.
Закон ще до ухвалення викликав нервову реакцію Москви – російський прем’єр вже оголосив, що позаблокова Україна автоматично буде зарахована до числа можливих військових супротивників РФ.
Та давайте спробуємо розібратися без емоцій: що ж на практиці означає скасування позаблокового статусу?
Старий статус на новий лад
Перш за все – і на цьому не можна не наголосити – емоційна заява Дмитра Мєдвєдева не має жодного підґрунтя.
Скасування позаблоковості (для когось – на жаль, для когось – на щастя) не означає, що Україна відновила рух до членства в НАТО. Більше того, попри існуючий стереотип у суспільстві,
наявність цього статусу НЕ ОЗНАЧАЛА, що Україна зупиняє зближення з НАТО.
Власне, наш "позаблоковий статус" від початку був прикладом того, як Україна (в тому числі – за часів Януковича) вміє створювати розмиті міжнародні зобов’язання. Річ у тім, що в міжнародному праві чіткого поняття "позаблоковості" не існує. В законі про зовнішню та внутрішню політику зразка 2010 року також не містилося детального визначення цього терміну.
Київ завжди посилався на те, що цей термін "общєпонятний", що давало можливість маніпулювати ним, де-факто продовжуючи тісну співпрацю з альянсом.
Чи знаєте ви, що в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі ще за часів Януковича працювало півдюжини українських офіцерів? Ні, не в посольстві України, а власне в NATO HQ.
"Ми працювали над питанням сумісності українського війська з натовським. Просто в період так званої "позаблоковості" це не афішувалося і ніхто (з критиків альянсу) не замислювався над тим, що ми тут є", - поділився один з українських військових з автором цього матеріалу, коли ми випадково зустрілися в брюссельських коридорах, "на полях" однієї з міжнародних подій.
"Чи буде збільшуватися наша кількість через те, що ми скоро станемо не позаблоковими? Не знаю. Сумніваюся, якщо чесно", - здивував він мене вдруге.
До слова, всі ми пам’ятаємо, що до початку 2010 року Україна офіційно прагнула до НАТО – це підтримував і президент, і прем’єр (і, іноді, також голова Верховної ради). Чи означає це, що після 2010 року ми хоч в якомусь сенсі віддалилися від альянсу?
Аж ніяк!
Процитую розмову зі спецпредставником генсека НАТО, колишнім речником альянсу Джеймсом Апатураєм, якого вважають кращим фахівцем з українського питання в офісі генерального секретаря.
"У НАТО була добра співпраця з Україною до 2008 року, коли ви прагнули членства в альянсі. Між тим, після 2010 року, коли ви оголосили про позаблоковий статус, ми досягли ще більших успіхів у співпраці з Україною, як це не дивно..." - запевнив він.
За словами Апатурая, не варто чекати суттєвих практичних змін саме через відмову України від позаблоковості. Якщо щось і зміниться – то з інших мотивів.
А отже – нинішнє рішення Верховної ради може бути приводом для реакції Росії ЛИШЕ у випадку, якщо РФ шукає привід "відреагувати"
Хоча, будемо відверті, це – не велика новина. Закордонні експерти, дипломати та посадовці вже звикли глузувати щодо "щирості" російських лідерів.
Фіксація вектора
Та чи означає це, що Україна не отримує нічого від рішення про відмову від позаблоковості?
Ні, це не так.
Рішення Верховної ради було необхідним не через те, що його ухвалення принесе державі якісь здобутки, а через те, що його несхвалення призвело би до вагомих втрат.
Перш за все, звісно, йдеться про іміджеві проблеми – втрату довіри. Але зрештою – не секрет – проблеми довіри у стосунках із західними партнерами конвертуються у фінансові втрати.
Річ у тім, що українські посадовці (включно з президентом та прем’єром) вже тривалий час, місяць за місяцем, в приватних розмовах та офіційних заявах говорили про намір України готуватися до можливості повноцінної інтеграції до НАТО.
Те, що ВР зволікала з розглядом рішення про скасування позаблоковості, викликало у західних партнерів запитання – то чи варто довіряти українській владі, якщо вона не виконує навіть ті обіцянки, які повторювала стільки разів?!
Отже, тепер рішення ухвалено. Та виникає питання – що далі? Якими будуть стосунки України та НАТО – нехай не зараз, але за 5, 10, 15 років?
Відповіді не має ніхто.
В альянсі є ті, хто не втомлюється нагадувати про рішення Бухарестського саміту НАТО, який чітко і недвозначно – відповідаючи на заявку Києва та Тбілісі – заявив: "Україна та Грузія будуть членами альянсу".
Але не сказав, коли.
Тоді, у 2008 році, це рішення було сприйняте як дипломатичний ляпас, адже Україна прагнула більшого – надання плану дій щодо членства. Та зараз для українських дипломатів ця обтічна формула – рятівна зачіпка. Про неї можна і потрібно згадувати, вимагаючи подальшого зближення.
Між тим, ВСІ рішення в альянсі ухвалюються виключно за принципом консенсусу, а тому достатньо голосу однієї країни "проти", щоби заблокувати будь-який зустрічний рух Києва та Брюсселю.
Як правило, у якості цього "голосу проти" виступає Німеччина.
"Я бачу партнерські відносини між Україною та НАТО, проте не членство", - заявив глава МЗС ФРН наприкінці листопада. І хоча вже наступного дня генсек альянсу Єнс Столтенберг виступив із докором на адресу свого колеги, змінити позицію Берліну він не в змозі.
Але є і добра новина. Точніше, порада. Від глави МЗС Литви, а у минулому – посла цієї держави при альянсі Лінаса Лінкявічюса. Литва є членом альянсу від 2004 року.
"Це членство нам не з неба впало. Нам довелося багато зробити, щоб це стало реальністю.
І, до речі, мені це особисто говорили, що ми ніколи не станемо членом НАТО – те саме, що зараз чує Україна. Все це було..
Але, як бачите, це не є непереборною перешкодою", - розповів він у інтерв’ю "Європейській правді".
Шведський мотив
І, наостанок, про ще один міф.
Існує стереотип, що нинішні програми допомоги альянсу Україні на мають нічого спільного із підготовкою до вступу. Це і так, і, водночас, не так:)
"Ви не знайдете жодного посадовця в альянсі, який би визнав це під диктофон чи у розмові "для публікації". Але насправді всі вони чудово знають, що така робота йде. Зокрема, трастові фонди НАТО для України, наповнення яких готується зараз, присвячені саме цьому – адаптації України до натовських стандартів", - пояснив один з дипломатів, що спілкувався з "Європейською правдою".
"Значною мірою наша робота присвячена тому, щоби підвищити в Україні те, що ми називаємо NATO readiness (готовність до НАТО, сумісність з НАТО)", - зізнається у розмові не під запис один з високопосадовців альянсу, відповідальний за діяльність "трастових фондів для України".
Але відразу додає: "Тільки ж не думайте, що це є головною метою. Ні-ні. Наша мета – підвищити якість роботи вашого військового відомства, а не підготовка до членства".
Власне, такий напрямок співпраці є ідеальним, бо задовольняє всіх – і тих, хто щиро прагне до членства, і тих, хто не хоче участі нашої держави в альянсі, але вболіває за обороноздатність наших збройних сил.
Бо – як не дивно це звучить – якщо останній крок буде зроблено, то з’явиться можливість зробити і перший.
"Знаєте, що потрібно для вступу Швеції до НАТО? Ухвалити політичне рішення про приєднання та направити у штаб-квартиру, у Брюссель, своїх представників.
І все, більше нічого. В УСЬОМУ іншому вони повністю готові до членства.
Є і політична відповідність вимогам альянсу (стала демократія), і військова сумісність. Це той шлях, яким ми маємо йти", - зізнався якось в розмові зі мною український дипломат.
Закон, ухвалений Радою у вівторок, ставить задачу, подібну до "шведської". Україна декларує мету "поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації".
Мета - не членство, а досягнення критеріїв.
То, можливо, рішення Верховної ради і є кроком саме такою, шведською дорогою?
Автор:Сергій Сидоренко
Владислав Рашкован, и.о. замглавы НБУ
Александр Писарук, первый замглавы НБУ
