«Ми не маємо права не притягати до відповідальності злочинців»
Про правовий вимір російсько-української війни та спосіб кваліфікації скоєних росіянами злочинів розмірковували польські доценти Лодзінського Університету — доктор Роберт Чулда і доктор Томаш Лаховський, що у вигляді інтерв’ю з заголовком «Як покарати росіян за геноцид в Україні?» нещодавно з’явилося на польському сайті defence24.pl під рубрикою «геополітика».
Слід зазначити, що обидва науковці добре відомі як у себе в Польщі, так і за її межами, адже їхні наукові роботи, статті і виступи надзвичайно актуальні, публікуються у наукових виданнях та популярних ЗМІ. Так, Т. Ляховський є головним редактором порталу «Міжнародний оглядач», публікується також у таких виданнях, як Nowa Europa Wschodnia, New Eastern Europe, Liberte!, Koncept — Gazeta Akademicka, Nový Prostor (Чехія), Kurier Galicyjski (Україна). Його колега Р. Чулда співпрацює з IHS Jane’s та «Military Technology», виступає перед аудиторіями у Індонезії, Ірані, Тайвані, Туреччині. До речі, перу Т. Ляховського належить книжка «Перспектива прав потерпілих і міжнародне право.
Правосуддя перехідного періоду», що пояснює, чому саме він переймається такою темою, зокрема, вказуючи на початку розмови з колегою, чому зараз вперше постає реальне питання саме геноциду в Україні, а не злочинів проти людяності чи воєнні злочини. Т. Ляховський нагадує, що геноцид визначається Міжнародним правом, а саме — Конвенцією ООН, ухваленою у 1948 році, як акт з наміром знищити — частково чи повністю — одну з чотирьох визначених груп: національну, етнічну, расову, релігійну.
Способи знищення, зазначені Конвенцією, включають вбивство членів групи, а також навмисне створення таких умов, що мають сприяти їхньому фізичному винищенню в майбутньому, або вилучення певної групи дітей і передачу їх групі злочинців.
Щодо ситуації з Україною, то тут мається на увазі група національна. Доктор Ляховський вказує, що твердження росіян про фактичний намір знищити частину української нації робить вірогідним не так масштаби жорстокості злочину, як спосіб його виконання.
Так, нападники-росіяни розшукують конкретних осіб, зокрема політиків, активістів, місцевих активістів та ветеранів АТО, які перебували на сході України (2014–2018 роках, пізніше залучених до операції Об’єднаних сил), і особливо чоловіків віком до 50 років — саме таких намагалися ліквідувати в Бучі чи Ірпені. Але траплялося, що люди, старші за 50, виживали, бо росіяни розстрілювали, зважаючи на вік. «Це підтверджує, що був такий задум чи навіть детальний план», — робить висновок д-р Ляховський.
На запитання д-ра Чулда, про яку саме категорію злочину зараз йдеться, д-р Ляховський пояснює, що маються на увазі передусім вбивства, які в такому контексті називаються геноцидом, на рівні виконавця, тобто осіб, які безпосередньо відповідальні за такі дії. «Проте я б пішов далі, — каже д-р Ляховський, — і сприймав ці події ще й через призму управлінської агентури, яка веде нас безпосередньо до Кремля.
Володимир Путін у своїй знаменитій промові до російського народу 21 лютого, коли він визнав незалежність самопроголошених республік на Донбасі, заявив, що Україна є штучною державою, створеною Леніним, і тому не має права на незалежність. Тоді він оголосив про її денацифікацію».
А ось щодо публікації Д. Мєдвєдєва, де він зазивав не припиняти ні денацифікацію, ні навіть деукраїнізацію, то це взірцевий приклад заклику до знищення української еліти та всіх, хто може протистояти росії.
У розмові польські вчені нагадують, що саме притаманне конкретному виду злочину. Так, військові злочини є серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, тобто законів і звичаїв війни, коли не можна нападати на мирне населення. Але росіяни нищать житлові будинки, школи, лікарні…
Міжнародне право стверджує, що якщо військовий злочин скоєний навмисно, то особи, які стріляють по цивільних цілях, повинні усвідомлювати, що це ціль не військова. Слід, однак, пам’ятати, що цивільний об’єкт може перетворитися на військовий, і тоді те, що, на перший погляд, є військовим злочином, після ретельного вивчення ним не буде. Є й очевидні ситуації, як, наприклад, підрив театру в Маріуполі, на землі перед будівлею якого було позначено написами російською мовою про місце укриття дітей…
Правосуддя перехідного періоду», що пояснює, чому саме він переймається такою темою, зокрема, вказуючи на початку розмови з колегою, чому зараз вперше постає реальне питання саме геноциду в Україні, а не злочинів проти людяності чи воєнні злочини. Т. Ляховський нагадує, що геноцид визначається Міжнародним правом, а саме — Конвенцією ООН, ухваленою у 1948 році, як акт з наміром знищити — частково чи повністю — одну з чотирьох визначених груп: національну, етнічну, расову, релігійну.
Способи знищення, зазначені Конвенцією, включають вбивство членів групи, а також навмисне створення таких умов, що мають сприяти їхньому фізичному винищенню в майбутньому, або вилучення певної групи дітей і передачу їх групі злочинців.
Щодо ситуації з Україною, то тут мається на увазі група національна. Доктор Ляховський вказує, що твердження росіян про фактичний намір знищити частину української нації робить вірогідним не так масштаби жорстокості злочину, як спосіб його виконання.
Так, нападники-росіяни розшукують конкретних осіб, зокрема політиків, активістів, місцевих активістів та ветеранів АТО, які перебували на сході України (2014–2018 роках, пізніше залучених до операції Об’єднаних сил), і особливо чоловіків віком до 50 років — саме таких намагалися ліквідувати в Бучі чи Ірпені. Але траплялося, що люди, старші за 50, виживали, бо росіяни розстрілювали, зважаючи на вік. «Це підтверджує, що був такий задум чи навіть детальний план», — робить висновок д-р Ляховський.
На запитання д-ра Чулда, про яку саме категорію злочину зараз йдеться, д-р Ляховський пояснює, що маються на увазі передусім вбивства, які в такому контексті називаються геноцидом, на рівні виконавця, тобто осіб, які безпосередньо відповідальні за такі дії. «Проте я б пішов далі, — каже д-р Ляховський, — і сприймав ці події ще й через призму управлінської агентури, яка веде нас безпосередньо до Кремля.
Володимир Путін у своїй знаменитій промові до російського народу 21 лютого, коли він визнав незалежність самопроголошених республік на Донбасі, заявив, що Україна є штучною державою, створеною Леніним, і тому не має права на незалежність. Тоді він оголосив про її денацифікацію».
А ось щодо публікації Д. Мєдвєдєва, де він зазивав не припиняти ні денацифікацію, ні навіть деукраїнізацію, то це взірцевий приклад заклику до знищення української еліти та всіх, хто може протистояти росії.
У розмові польські вчені нагадують, що саме притаманне конкретному виду злочину. Так, військові злочини є серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, тобто законів і звичаїв війни, коли не можна нападати на мирне населення. Але росіяни нищать житлові будинки, школи, лікарні…
Міжнародне право стверджує, що якщо військовий злочин скоєний навмисно, то особи, які стріляють по цивільних цілях, повинні усвідомлювати, що це ціль не військова. Слід, однак, пам’ятати, що цивільний об’єкт може перетворитися на військовий, і тоді те, що, на перший погляд, є військовим злочином, після ретельного вивчення ним не буде. Є й очевидні ситуації, як, наприклад, підрив театру в Маріуполі, на землі перед будівлею якого було позначено написами російською мовою про місце укриття дітей…
Знищений у Маріуполі російський танк Т-72Б3.
Фото Polk Azow / Twitter
Вказуючи на злочини, співбесідники звертають увагу, що крім військових є такі злочини проти людства, як систематичні, навмисні та масові напади на цивільне населення (наприклад, шляхом вбивства, винищення, тортур або зґвалтування). «Тож може статися так, що конкретне діяння буде класифіковано одночасно за кількома категоріями — воно може бути військовим злочином, злочином проти людяності та навіть геноцидом… Зараз ми маємо справу з такою ситуацією в Бучі — це і військовий злочин, і, ймовірно, також акт геноциду. Проте межа дуже тонка і вимагає ретельного дослідження та методичної прокурорської роботи», — пояснюють вчені, які, зокрема, згадали і про Катинський розстріл, коли Москва знищила представників еліти польської нації перед початком Другої світової.
У розмові співбесідники також зауважують, що при розслідуванні злочинів росіян не можна покладатися на інтуїцію. Тільки — на факти, що свідчать про перебіг злочину і про дії потенційних винуватців. Цим зараз займаються українські прокурори, згадується робота прокуратури Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Збираються докази у вигляді інформації, документуються факти злочинів. Це і фотозйомка, і збір свідчень свідків, і аналіз інших даних, наприклад, записаних відео або супутникових фотографій.
Кажучи про відповідальність за скоєне, співрозмовники згадали про одну з заяв німецького канцлера О.Шольца про те, що, мовляв, «російський президент не знає, що саме відбувається в Україні». У гіпотетичному суді такий аргумент міг бути наведений — Путін нічого не знав, йому не казали правди, тому він невинний. А звичайні російські солдати можуть виправдуватися тим, що вони виконували накази начальства, яке також може використати такий аргумент — їх змушували виконувати накази начальства. Але тут же польські вчені з такого приводу навели історичний факт зі спадщини Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі після Другої світової війни, де стверджується, що виконання наказів не звільняє від відповідальності за скоєні міжнародні злочини, і солдатів нижчого рівня — включно.
Щодо командирів, то питання доказів полягає в тому, чи вони дійсно надавали такі накази і чи можна це довести. Проте вони також не звільняються від відповідальності, як і особи, які ухвалюють політичні рішення. Той же путін, пояснює д-р Ляховський, віддавши наказ про початок «спеціальної військової операції», став виконавцем злочину агресії, який карається міжнародним правом, хоча його ефективне переслідування, безсумнівно, досить обмежене. І навіть більше, риторика Путіна — наголошення на необхідності денацифікації та деукраїнізації — дозволяє припустити, що він усвідомлює, що її реалізація може означати застосування заборонених методів. З Путіна можуть спитати не за кожен злочин, скоєний російськими солдатами, а за віддання такого, а не іншого наказу, що призвело до злочину (а отже — за виконавче вчинення — мається на увазі згаданий вище геноцид).
Також польські вчені згадали про роль Міжнародного кримінального суду, про його юрисдикцію на території будь-якої держави, яка його визнає, та, зокрема, в Україні. Тема діяльності такого суду досить специфічна, адже відомо чимало випадків, коли його суддям не вдавалося притягнути осіб до відповідальності за скоєні злочини. Ту не йдеться про про злочинців з колишньої Югославії — Ратка Младича, Радована Караджича і Радислава Крстича, бо Міжнародний кримінальний трибунал їх таки засудив, зокрема, Радислава Крстича за геноцид у Сребрениці. Співрозмовники наводять інші випадки, що вплинули на репутацію МКС, коли вдавалося засуджувати за злочини лише представників слабких країн, зокрема, африканських.
Елементом, який додає певного оптимізму, можна вважати той факт, вважає д-р Ляховський, що вже під час російського вторгнення в Україну прокурор МКС повернувся до справи, у якій фігурує росія. Маються на увазі відносно нещодавні події у Грузії. На початку березня був виданий ордер на арешт трьох воєначальників війни 2008 року: двох громадян російської федерації та одного з, так званої, Південної Осетії. «Це може означати, що МКС хоче відновити свою репутацію, — коментує факт польський вчений, пояснюючи з такого приводу наступне. — …Навіть якщо не вдається когось затримати через перелічені причини, все одно навколо таких виникає тиск. Вони (злочинці) стигматизовані, переслідуються, не можуть нормально функціонувати, і будь-яка співпраця з ними стає набагато дорожчою з точки зору політики та суспільства… Є також моральний вимір — з точки зору як жертв, так і їхніх родичів. Ми не маємо права не притягати до відповідальності злочинців».
Фото Polk Azow / Twitter
Вказуючи на злочини, співбесідники звертають увагу, що крім військових є такі злочини проти людства, як систематичні, навмисні та масові напади на цивільне населення (наприклад, шляхом вбивства, винищення, тортур або зґвалтування). «Тож може статися так, що конкретне діяння буде класифіковано одночасно за кількома категоріями — воно може бути військовим злочином, злочином проти людяності та навіть геноцидом… Зараз ми маємо справу з такою ситуацією в Бучі — це і військовий злочин, і, ймовірно, також акт геноциду. Проте межа дуже тонка і вимагає ретельного дослідження та методичної прокурорської роботи», — пояснюють вчені, які, зокрема, згадали і про Катинський розстріл, коли Москва знищила представників еліти польської нації перед початком Другої світової.
У розмові співбесідники також зауважують, що при розслідуванні злочинів росіян не можна покладатися на інтуїцію. Тільки — на факти, що свідчать про перебіг злочину і про дії потенційних винуватців. Цим зараз займаються українські прокурори, згадується робота прокуратури Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Збираються докази у вигляді інформації, документуються факти злочинів. Це і фотозйомка, і збір свідчень свідків, і аналіз інших даних, наприклад, записаних відео або супутникових фотографій.
Кажучи про відповідальність за скоєне, співрозмовники згадали про одну з заяв німецького канцлера О.Шольца про те, що, мовляв, «російський президент не знає, що саме відбувається в Україні». У гіпотетичному суді такий аргумент міг бути наведений — Путін нічого не знав, йому не казали правди, тому він невинний. А звичайні російські солдати можуть виправдуватися тим, що вони виконували накази начальства, яке також може використати такий аргумент — їх змушували виконувати накази начальства. Але тут же польські вчені з такого приводу навели історичний факт зі спадщини Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі після Другої світової війни, де стверджується, що виконання наказів не звільняє від відповідальності за скоєні міжнародні злочини, і солдатів нижчого рівня — включно.
Щодо командирів, то питання доказів полягає в тому, чи вони дійсно надавали такі накази і чи можна це довести. Проте вони також не звільняються від відповідальності, як і особи, які ухвалюють політичні рішення. Той же путін, пояснює д-р Ляховський, віддавши наказ про початок «спеціальної військової операції», став виконавцем злочину агресії, який карається міжнародним правом, хоча його ефективне переслідування, безсумнівно, досить обмежене. І навіть більше, риторика Путіна — наголошення на необхідності денацифікації та деукраїнізації — дозволяє припустити, що він усвідомлює, що її реалізація може означати застосування заборонених методів. З Путіна можуть спитати не за кожен злочин, скоєний російськими солдатами, а за віддання такого, а не іншого наказу, що призвело до злочину (а отже — за виконавче вчинення — мається на увазі згаданий вище геноцид).
Також польські вчені згадали про роль Міжнародного кримінального суду, про його юрисдикцію на території будь-якої держави, яка його визнає, та, зокрема, в Україні. Тема діяльності такого суду досить специфічна, адже відомо чимало випадків, коли його суддям не вдавалося притягнути осіб до відповідальності за скоєні злочини. Ту не йдеться про про злочинців з колишньої Югославії — Ратка Младича, Радована Караджича і Радислава Крстича, бо Міжнародний кримінальний трибунал їх таки засудив, зокрема, Радислава Крстича за геноцид у Сребрениці. Співрозмовники наводять інші випадки, що вплинули на репутацію МКС, коли вдавалося засуджувати за злочини лише представників слабких країн, зокрема, африканських.
Елементом, який додає певного оптимізму, можна вважати той факт, вважає д-р Ляховський, що вже під час російського вторгнення в Україну прокурор МКС повернувся до справи, у якій фігурує росія. Маються на увазі відносно нещодавні події у Грузії. На початку березня був виданий ордер на арешт трьох воєначальників війни 2008 року: двох громадян російської федерації та одного з, так званої, Південної Осетії. «Це може означати, що МКС хоче відновити свою репутацію, — коментує факт польський вчений, пояснюючи з такого приводу наступне. — …Навіть якщо не вдається когось затримати через перелічені причини, все одно навколо таких виникає тиск. Вони (злочинці) стигматизовані, переслідуються, не можуть нормально функціонувати, і будь-яка співпраця з ними стає набагато дорожчою з точки зору політики та суспільства… Є також моральний вимір — з точки зору як жертв, так і їхніх родичів. Ми не маємо права не притягати до відповідальності злочинців».